Прихисток для маревних думок

 


Життєве


Як же давно я не писала...

Було багато нагальних справ, які я успішно довела до ладу. Здала сесію, держіспит і захистила димломну роботу, усе - на відмінно.  Скоро отримаю свого диплома бакалавра, восени йду в магістратуру. Вже встигла побайдикувати, відпочити недільку в селі, тож тепер прагну діяльності, що не дасть мені змарнувати літо.

Творчий потенціал прагне реалізації, та ідеї ще не матеріалізувались, чекатиму на чіткі образи і натхнення.

Загалом роблю багато чого: пишу листи, читаю, вишиваю, нещодавно своїми руками зробила собі нотатник.

Деякі плани не здійснились - не поїду з хором у Петербург, оскільки конкурс і фестиваль раптово закрили, але мені чомусь зовсім цього не жаль.

Загалом все добре і я цілком щаслива.


Открыть | Думок: 9

Весняна ніч


Після грози бузок найсладше пахне,

В повітрі – свіжий аромат дощу,

Який вже майже зовсім вщух.

З заходом сонця гомін міста тихне.

 

Тонкий, невидимий і запашний серпанок

Весни навкруг все огортає

І все живе на світі знає:

Настав життя непереможного світанок.

 

Сріблястий місяць спить в густім тумані,

Різноголосий спів птахів стиха

І тиха ніч весняна, не глуха,

Пливе у синьо-зоряному океані.


Открыть | Думок: 4

***


Весіннє небо відтінку волошки

Затягує погляд в глибоку блакить.

Ці витівки юної Весни-ворожки

Ми любимо ніжно, як їх не любить?

 

Закінчився зимовий летаргійний сон,

Життя вирує, ллється через край

І чорно-білий з сіруватим фон

Урізнобарвлює зелений гай.

 

Відродження весняне зачіпає все:

Дерева й трави, звірів і птахів,

Надію й світло в душі нам несе

І позбавляє від вагань й страхів

 

Вовіки юна визволителька-Весна

На різнобарвних крилах щастя принесла.


Открыть | Думок: 10

***


Теплий подих Весни

Різнобарвнії сни

Навіває і мрії плекає

Про зелені ліси

І чудові часи

Про гармонію що не зникає

Юна жриця краси

Пташині голоси

У вінок свій чарівний вплітає

Радо сяють ясні

Сині очі Весни

Що надію у серце вселяють

І дощі навесні

Свіжі теплі й рясні

Сплячу землю водою вмивають

І думки навісні

Не завадять Весні

Що дорогу собі прокладає


Открыть | Думок: 12

***


Пташине серденько тремтливе

З надією чекає сонця

По небу темна хмара лине

Вкриває паморозь віконце

Танцює з вітром хуртовина

Сніжинок кришталеві сльози

Сиплють із неба мов лавина

Панують над усім морози

Недовговічний світ кришталю

Граційно землю прикрашає

Немов дзвіночки срібні грають

Що з першим теплим днем розтають

Морози як і все не вічні

Пташине серце добре знає

Природи істину одвічну

Що будь-яка зима минає


Открыть | Думок: 6

Настрій : натхненний    

Ріка


Моя спроба перекладу ритмічної прози, уривок взятий з чудової книги Джерома К. Джерома "Троє в одному човні".

Ріка

Ріка, на танцюючих хвильках якої спалахують промені сонця, кидаючи відблиски чистого злота на стовбури сірих буків, мерехтить в прохолодній півтемряві лісу, що стежками наскрізь увитий. Ріка грає в піжмурки на мілководді, летять діамантові бризки з-під колеса млина і шлють поцілунки лілеям на водному плесі, пустує клекочучи в водах запруди, посріблює мохом зарослі мости і канали і звеселяє містечка маленькі й затишні. Ріка напуває живильними водами квіти й дерева, трави і луки, сплітаючи хвилі в мереживні рюші, дзюркоче й сміється в вузькому проливі, шле відблиски сонця далеким вітрилам, пишнотою сповнює землю й повітря, чарівним потоком своїм золотавим всім радує око: малим і столітнім.

Та в той же час ріка – прохолодна й безрадісна, дощу безупинні краплі падають в мляву воду, що брунатним потоком плине, наче жінка тихенько плаче у порожній темній кімнаті. А ліси на її берегах, у мовчанні своїм похмурі, огорнулись саваном туману і стоять там неначе примари, мовчазні примари з докірливим поглядом, жахливі в своїй скорботі, злодіяння примари або ж друзів, що були без жалю на смерть покинуті. Плинуть крізь землі марних надій ріки примарні темні води.

Читать дальше...


Открыть | Думок: 2

Настрій : сніговий    

Синій птах


Чергова моя хендмейдна листівочка - витвір очманілих рученят)


Открыть | Думок: 6

Снігова музика


Земля білим маревом оповита –
Довкола усе м’яким снігом вкрите.
Ця ковдра зі снігу людей зігріває,
Їх помисли й душу ураз очищає.

І кожна сніжинка – то неба сльозинка,
Зимою гаптована світу частинка.
Сяйливі і чисті, неначе кришталь,
Мереживні форми – Зимова шаль.

Сніжинки танцюють з пронизливим вітром:
Кружляють у вальсі в холоднім повітрі,
Грайливо сідають на дахи й дерева.
Мелодія снігу – ніжна й кришталева.

Ми музику снігу почути не в змозі,
Тут справа не в тиші і не у морозі,
Не вухами треба її нам сприймати,
А серцем, душею її відчувати.
 


Открыть | Думок: 17

Несказане



«Несказане лишилось несказанним.» Ліна Костенко



Навіть кілька місяців потому з часу нашої першої зустрічі, я не міг повірити, що насправді зустрів Її. Геть начисто забувши про ретроспекцію, я кожен день дивувався й як уперше і бачив у Ній вже більше найрізноманітніших чеснот. Вона полонила мою уяву і я не міг їсти, спати, дихати без думок про Неї. Кожного разу як ми розлучалися мені здавалося, що я помираю повільною і наглою смертю, і я був впевнений, що кожного разу я бачив Її чудові, наче неземні, кольору яскравої бірюзи, очі (як же вона сміялася, коли я запитав чи то часом не лінзи!) востаннє.
Хай там що кажуть люди, та я дійсно закохався у Неї з першого погляду, хоч сам до цього не вірив, що таке взагалі можливо. Та ця чарівна Мавка, на мій подив, відповіла мені взаємністю, незважаючи на мою впевненість, що подібні Їй люди або не існують в природі взагалі, або ж настільки самозакохані, що не здатні на почуття до інших. Я помилявся, бо в житті ще не зустрічав настільки щирої, мудрої і надзвичайно люблячої людини. Хоча це сталося давно, Її образ назавжди врізався мені в пам’ять: тендітна станом, середнього зросту дівчина, з чорним як ніч, довгим розкішним волоссям, сяйливими добрими очима і невимовно чарівною посмішкою. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що я пропав.
Вона була дивною дівчиною, дивною і кращою з усіх. Її особливою, притаманною лише Їй одній, рисою характеру було не доказування речей до кінця. Так, само як у вірші Ліни Костенко. Вона ніколи не розставляла крапки над «і», ніколи категорично не відстоювала якусь точку зору. Це не означає, що Вона була схильна до брехні чи містифікацій, аж ніяк! Та Вона дійсно любила загадки і лишилась справжнісінькою загадкою і для мене. Я, в свою чергу, погодився грати за Її правилами і дуже вдячний, що ніколи навмисно не намагався розгадати Її загадковість. Якби я це зробив, то, принаймні мені так здавалось, Вона б зламалася, загинула б як якесь фентезійне створіння чи дух, що вмирає, коли розкривають його таємниці. Тож я страшенно боявся перетнути ту саму примарну лінію, яка відокремлювала мою Дівчину від Її загадкової суті – тендітної таємничої душі. Розуміючи це, я намагався, дійсно намагався, тримати цю дистанцію, та одного разу я, сам того не усвідомлюючи, ненавмисне перетнув недозволений кордон.
Того вечора сідаюче сонце розфарбувало небеса кривавими барвами – кольором мого відчайдушного кохання. Я дивився на захід сонця пліч-о-пліч із Нею, сидячи на даху одного зі старих київських будинків. Раптом якийсь незбагненний імпульс сколихнув мою зачудовану свідомість.
Справа в тому, що, незважаючи на довгий час, що ми були разом, ми жодного разу не зізналися одне одному в коханні. І це здавалося абсолютно правильним рішенням коли Вона була поруч, бо ми ж і так знали справжню глибину почуттів одне до одного – цілком вистачало поглядів, недоказаних фраз і дотиків, сповнених ніжністю. Я від самого початку знав, відчував, що не варто говорити Їй про це напряму. Заради чого? Вона ж і так знала це і кохала мене у відповідь, з презирством ставлячись до «тих самих» слів, що роблять щасливими і нещасними людей в усьому світі. Часом мені в голову приходили дивні думки про те, що Вона – зачарована злою чаклункою, тож від зізнання в коханні – обов’язково загине через страшне закляття. Та я чудово розумів, що в епоху Інтернету і неймовірно стрімкого розвитку науки і технологій, просто не може існувати ні лихих відьом, ні зачарованих красунь.
Не знаю що саме того, затопленого кривавими барвами, вечора спричинило мій відчайдушний вчинок, та раптом я відчув, що на якийсь неймовірно короткий  і жахливий момент, мої груди настільки розпирає кохання до Неї, що серце вибухне в грудній клітці і я, стікаючи кров’ю, впаду мертвим до Її ніг. Та все ж я лишився живим, а перед очима пролетіла вся історія нашого кохання: настільки детальна і хронологічно впорядкована, що я, мабуть, ніколи не забуду жодної деталі, погляду, дотику і слова, що так завбачливо добиралося під час наших безкінечних розмов. За долі секунди я пережив усе те знову і, натхненний і сповнений палкого бажання поділитися із Нею, відкрив рота і… вимовив, таки вимовив те, що так давно рвалося з грудей, що так прагнуло бути висловленим, мені до сказу хотілося побачити захват на Її обличчі і я сказав ніжно дивлячись Їй у вічі: «Я тебе…» –, та вона раптом, зі своєю осяйною посмішкою на вустах, приклала свій прохолодний пальчик мені до губ, змусивши проковтнути найжаданіше слово, яке я колись хотів промовити.
Я зрозумів, що вчинив дурницю, та дивлячись на Неї не надав уваги своїй фатальній помилці. Вона ж була найпрекраснішою того вечора: промені помираючого сонця теплим жаром лягли Їй на щоки, Її очі блищали і були сповнені тихого і якогось дивного всепоглинаючого щастя, темні хвилі волосся колихав вечірній вітер, Вона сиділа на краєчку даху і бовтала у повітрі ногами, наче маленька дівчинка. Коли ж на небі, сповненому насиченого і заспокійливого синього кольору, засвітилася перша зоря, Вона граційно й з легкістю звелась на ноги, підійшла до мене, так само легко стала навшпиньки, обійняла мене за шию і подарувала свій останній поцілунок. Потім відійшла на пару кроків назад і ще раз поглянула на мене, а я раптом із хвилюванням і тривогою помітив, що усмішка Її сумніша ніж зазвичай і з кутика ока скрапнула одна-єдина чиста, мов кришталь, сльозинка. Потому Вона повернулась до мене спиною і почала спускатися з даху: спочатку на горище, а потім – у світ звичайних людей, що ходять по землі і мають право казати один одному «кохаю». А я, наче якась недолуга статуя, застиг на одному місці і навіть поворухнутися не міг, а на обличчі був вираз подиву, що поступово поступався місцем розумінню…
Більше ніколи я не бачив мою Мавку, мою Німфу, мою дивну кохану дівчинку, яка так любила недоказувати все до кінця і так само вчинила і з нашим коханням. Хоча я, все ж таки, впевнений, що того останнього разу, своїм вчинком Вона таки спромоглася щиро сказати мені те, чого чомусь не могла чи не хотіла вимовляти вголос. Вона врешті усвідомила усю глибину моїх почуттів і як змогла зізналася мені у своїх. Тож наша історія має відкритий фінал.
 


Открыть | Думок: 2

Настрій : святковий    

Різдвяне


Схотілось зробити ще один переклад, що дуже вписується в атмосферу нашого свята. Дякую Лавкрафту за вірш.

Різдво

Удома вогнище палає ясно й тепло
І весело свічки горять,
Зірниці сяють м’яким світлом,
Замети снігові блищать.

Із неба магія вирує –
Рік звеселяє, що пройшов,
З церков дзвін радісно лунає,
Бо знов до нас різдво прийшло!

І як завше - оригінал для тих, кому цікаво:

Читать дальше...


Открыть

Про принцес


Я раніше ніколи не задумувалась, а тепер чогось прийшла мені така дурнувата думка в голову: уявляєте якими б дикими мали бути зачаровані принцеси, що пів свого життя просиділи у вежі, не бачачи жодної людини? Мені аж страшно і смішно стало, бо я уявила собі як би вони від того принця шарахалися і з вереском лізли би на стіну, чи навпаки так би спішили роздивитися що то таке до них завітало за опудало-ніколи-не-бачене, що бідненькі принци б хапалися за голову і накивали скоріш від них п'ятами)

А ще, внаслідок кровозмішення заради "шляхетності" походження, вони мабуть були дурні і страшні як смерть))

Отаке. А ви що думаєте про принцес?


Открыть | Думок: 9

Старий дім


Дім відчував себе старим і покинутим пізньої осені. Поки довкола лютувала сльозлива галаслива буря, він терпляче поскрипував своїми закляклими суглобами і потихеньку жалівся не менш стареньким Дубам, що оточували його юрбою і подекуди підпирали його немолоду натруджену спину. Дуби з честю і розумінням вислуховували нарікання Будинку – вже звикли – усе життя провели поруч, знавали і добрі, і погані часи, тож надивилися усього і від старого Будинку, і від кількох поколінь його мешканців.

Всередині Будівлі, якщо не зважати на пронизливі верески вітру знадвору, було тихо і якось порожньо. Не чути тихих розмов, спокійного сонного дихання сплячих людей, веселого гомону дітей, тихенького задоволеного муркотіння кота, суєтного стукоту кухонного приладдя, затишного потріскування хмизу в каміні… Та й речей лишилось небагато: у передпокої висить розтріскане дзеркало у важкій дерев’яній рамі, на кухні – одинока шафка, у кількох кімнатах взагалі анічогісінько немає, а в одній зі спалень – зіщулене й продавлене скрипуче ліжко.

Сумно Старенькому на самоті – надто вже звик до людей, галасу, звик до життя. Наче й не помічав, що старіє, допоки воно вирувало і лилося через край. А тепер стоїть сам-один, усіма покинутий, серед зарослого і неохайного (а колись такого чепурненького) садка, слухаючи завивання вітру, відчуваючи як крізь дірявий дах скрапують всередину сльози неба і розсіяно думаючи про самотність.

Буря починає стихати, вітер клубочком згортається на даху Будинка і засинає. Температура різко падає і замість дощу густо сипле перший сніг. Змерзлі сльози неба заносять спочатку старий садок, потім прикрашають кремезні гілки Дубів і, врешті, турботливо вкривають Дім м’якою білою сніговою ковдрою. Заметіль ніжно заколисує їх, шепочучи про те, що після дивних зимових снів прийде юна Весна, яка прожене геть усіх привидів скорботи, лиха і самотності, що зачаїлися в темних кутках, і впустить у світ промені теплого, світлого, радісного Сонця, яке здатне відродити усе суще після заціпенілого зимового сну. І Дім з надією засинає, прямуючи назустріч різнобарвним мріям.


Открыть | Думок: 26

Настрій : чудовий    

Думки і радощі


Сьогодні в мене чудовий і дивний день, а вчора взагалі кайфовий день був. Учора був святковий концерт з хором у Олександрівському костелі, одразу після ранкової служби, а потім - знову ж таки, на хорі був чудовий капусник (такий собі показовий виступ виключно для наших керівників і хористів), все вдалося і було дуже весело. Атмосфера того дня була просто пречудова і я почувалася щасливою як ніколи.

А today мені чогось приходять непогані думки. Причому про наче б то очевидні речі, але сприймається це зовсім по-іншому, якось серйозніше і сакральніше ніж звичайні роздуми. Про те, що не варто намагатися силою змінити людину, яка того не хоче, про неприйнятність психологічного терору (стосовно будь-чого, неважливо чи мова йде про тиск збоку більш старшої і можновладнішої особи, чи про елементарне запудрювання мізків), про те, що варто радіти кожній щасливій миттєвості, не зациклюючись на тому, що мозок говорить про її незначність у світовому масштабі, та ще багато про що.

Кілька людей сказали мені правдиві речі про мене, я так це ціную і відчуваю, що то було щиро. Приємно те, що це додає мені самоповаги і відчуття, що мої старання не марні. Люблю людей, що здатні зрозуміти і мовчки підтримати мене, підсвідомо відчуваючи коли мені це необхідно. Вони - більше ніж друзі, вони - саме ті частинки різнобарвної головоломки під назвою "життя", що дозволяють мені вписатися в неї і відчувати себе вдома. Люблю вас...


Открыть | Думок: 10

Настрій : в захваті    

Сніг!


Нарешті пішов справжній сніг, мої прохання видно досягли канцелярії Вічності і там вирішили задовольнити їх.

Як це чудово - прогулятися на самоті засніженим тихим, майже безлюдним парком! В мене такий позитивний і святковий настрій з'явився, аж якось дивно. Так стало тепло на душі.

Кожного разу чудуюсь тому, що перший сніг завжди викликає незмінні емоції: радість, захват, зачудування і атмосферу свята. Як все-таки добре, що ми живемо не на екваторі)

Life is good!


Открыть | Думок: 15

Море восени


Мені завжди дуже хотілося побачити море пізньої осені. Коли погода вже впритул наблизиться до зимової, піщані береги вже не будуть окуповані натовпом скажених відпочивальників, небо не сяятиме яскравою блакиттю, а стане хмурим, огорненим сірими хмарами, що будь-якої хвилини погрожуватимуть розродитися мокрим снігом.

Влітку мене кожного разу розчаровувало спокійне мирне море, що прозорими хвилями ліниво гралося з піском узбережжя. Воно гарне, проте надто статичне, надто вже нудне. В ньому немає небезпеки, похмурості, несамовитої люті і пристрасті. Спокійне море нагадує мені флегматика, що повільно, та впевнено виконує якусь роботу, ідучи до своєї мети. Але зараз мені хочеться зовсім іншої гами емоцій. Мабуть, тому бурхливе осіннє море так мене притягує.

Стати би на безлюдному березі, вдихаючи гірко-солоний холодний морський вітер, що безжально шарпає за одяг, волосся і, наче граючись, кидає тобі в обличчя бризки з вершечків бурунів, що на льоту замерзають і колють щоки мікроскопічними кристаликами льоду. Забути про все, повністю розчинитися в несамовитому вирі стихії разом з усіма спогадами, думками, емоціями, почуттями, болем і щастям, коханням і ненавистю, з усіма тими alter ego, що живуть нами і в нас.

Натомість кожною клітиною тіла увібрати в себе стогони вітру, захмарене, нависле над головою, небо, що на горизонті зливається з не менш сірою, схожою на ртуть, поверхнею збуреного штормом моря. Потонути в гучному шумі хвиль, що накочуються на берег, омиваючи застиглий від холоду пісок своїми крижаними слізьми. Відчути всю ту тугу і почуття безвиході, якими наскрізь просякнуте охоплене бурею узбережжя. Очиститися від таких мізерних і приземлених, у порівнянні з усесвітнім масштабом, проблем і думок, загартуватись духом в крижаній самотності передзимогово моря, стати як морські камінці – закруглити гострі кути непорозумінь з собою і навколишнім світом і перетворитися на Всесвіт у мініатюрі – гармонійний і тому – довершений.

Колись я обов’язково на власні очі побачу таке жадане і манливе, далеке і холодне, давнє і мудре – море в час, коли осені вже не вистояти проти близької зими…


Открыть | Думок: 11

Настрій : натхненний    

Ще переклади


Чомусь вагалася і не наважувалася викласти переклади віршів, які хочу взяти на практичну частину бакалаврської, хоч зробила їх ще у вересні-жовтні. А тепер схотілось. Пофіг на забобони і тараканів у голові, хай бісяться)

На самоті

З часів мого дитинства я не був

Таким, як всі. Я бачив речі іншими очима,

Не міг не чудуватися весні.

Та не тому журба мене морила

І в тузі серце не раділо.

Тож все, що було мені миле,

Любив один, на самоті.

Тоді – в дитинстві, що світанком стало

Мого буремного життя,

Раптово загадка повстала

З глибин добра і зла буття:

З потоку річки чи фонтана,

Чи з урвища величних гір,

Чи сонця, що уранці-рано

Своїм промінням золотавим

Затоплює все до країв,

Чи з блискавиці, що у небі промайнула,

Або з грози, що гучно гриманула,

Із хмари, що подоби набула

Якогось похмурого демона,

В той час, коли небо було уже чистим.

Мені так здалося в мовчанні врочистім.

Читать дальше...


Открыть | Думок: 8

Настрій : натхненний    

Експериментальний переклад


Одна моя близька подруга попросила мене допомогти їй з перекладом вірша з французької на українську мову.

Вірш належить перу Жака Превера - відомого французького письменника поета і сценариста. Я французьку вивчаю в інстику як другу мову усього 3 роки, та мені захотілося спробувати. Чимось він мене зачепив. І ось що з цього вийшло...

Кіт і птах

Село зі скорботою чуло

Пісню зраненого птаха.

Єдиного птаха на все село

Єдиний у тім селі кіт

Зжер наполовину

І той замовк, скінчився його політ.

Потому кров із писка кіт злизав

І задоволено замуркотав,

А село влаштувало птахові

Пречудовий і пишний похорон.

Кіт, якого було запрошено,

Йшов позаду труни маленької,

Де лежав на смерть птах поранений.

Труну дівчатко на руках несло,

І сліз гірких втримати не могло.

«Якби знав, що тобі це завдасть жалю, –

Кіт дівчинці промуркотав, –

Я би повністю птаха ковтав,

А потому б тобі розказав,

Що бачив, як він сам-один відлітав

Туди, де кінчається білий світ

В далекий і небезпечний політ,

Що звідти живим ще ніхто не вертав,

Ти б так не побивалася за ним,

Ледь-ледь за ним посумувала б,

І трішечки пожалкувала.

Одне я зрозумів цієї днини –

Не можна все робить наполовину.»

Читать дальше...


Открыть | Думок: 14

Настрій : ностальгійно-замріяний    

Ювілей


Ось вже одинадцять років я співаю в дитячому хорі "Щедрик". Як багато, і, в той же час, мало порівняно з 40-річною історією цього чудового колективу. Одинадцять років з моїх  двадцяти, я є частиною прекрасного і багатогранного, вічного світу музики. наразі, це - більш ніж пів мого життя. Вже давно "Щедрик" став невід'ємною і необхідною частиною мене. Став цілим життям, сповненим кропіткої праці, постійного самовдосконалення, смаку перемог і, разом з тим, величезною кількістю приємних миттєвостей, яскравих спогадів і незабутніх вражень.

Для мене це - цілий окремий світ, частиною якого я маю за честь бути. Мабуть, про хор і хоровий спів я можу розповідати кілька днів без упину. Починаючи з тонкощів роботи над музичними творами і закінчуючи атмосферою репетицій і виступів. А про закордонні гастролі годі й думати! - можу переповідати іх вічно.

Зрозуміло, що такого чудового колективу ніколи б не існувало, якби талановитий майстер хорового співу, Іраїда Миколаївна Сабліна (її дочка - Маріанна Романівна Сабліна, зараз є нашим художнім керівником, головним хормейтсером і диригентом) не заснувала його в 1971 році, 40, таких далеких для мене і зовсім недавніх для тих, хто тоді співав у "Щедрику", років тому. Завдяки її творчій насназі, любові до музики і дітей, хор існує і на сьогоднішній день. З нею я проспівала небагато - усього 5 років, решту - з Маріанною Романівною, але ті часи запам'ятаю на все життя. За всю історію колективу в хорі самовіддано працювали хористи, хормейстери, диригенти, концертмейстери, отримуючи у відповідь щиру любов вірних слухачів, а також допомогу і підтримку закордонних друзів "Щедрику" з країн Європи і не тільки.

Багато поколінь дівчат і хлопчиків змінилося з часу заснування хору. Я, наприклад, - хористка у другому поколінні, оскільки моя мама в дитинстві також співала у цьому хорі (хоч і не так довго як я). З нею тоді трапилася незвичайна пригода, завдяки якій її досі там добре пам'ятають: коли вона відпочивала в літньому таборі у Карпатах з хором, їй прямо там, у маленькому закарпатському містечку вирізали апендикс, тож моя "порізана" мама лишила свій слід в історії "Щедрику". А потім, вже коли я була маленькою, після безлічі секцій і студій які я відвідувала в дитинстві (художня гімнастика, акробатика, малювання, танці і врешті-решт співи), раптом мамі впада у вічі назва улюбленого хору, ми зайшли до приміщення з тією вивіскою і дізналися, що хор "переїхав" в інше місце, записали адресу і прийшли на прослуховування. Так почалося моє хорове життя.

Звісно, ми - непрофесіонали (оскільки лише чверть хористів навчалась в музичних школах і знає усі тонкощі музичної грамоти, я в це число не входжу), більшість хору вчить твори і співає їх на слух, що зазвичай вражає слухачів, що можуть оцінити складність і красу обраного нами репертуару. Але співаємо ми на майже професійному рівні і за всю історію хору вже виграли 6 гран-прі на всесвітньо відомих міжнародних фестивалях і конкурсах міжнародного співу. Дуже часто люди дивуються як же діти віком від 9 до ... років (в нас є певна кількість дорослих хористів) можуть співати таку складну музику, та ще й мовою оригіналу. Та все набагато простіше, коли відчуваєш твір, його настрій і образи, що виникають у процесі виконання. До того ж, серед нас є багато людей, що вчать мови у школі, інституті чи на курсах, які і ставлять правильну вимову, пояснюючи сенс текстів.

Якщо згадувати про приємності хору окрім влавне виступів і репетицій, я маю сказати, що "Щедрик" - місце де зібралися най-най-найкращі/веселі/розумні/працьовиті/розуміючі один одного люди. Я знайшла в ньому багато вірних друзів, а спів ще більше зближує нас всіх.

Я вже казала, що хор - частина мене, та не згадала, що це моя друга весела і дружня родина, без якої я не уявляю свого існування.

Якщо комусь цікаво, ось інформація про наш ювілейних концерт http://www.youtube.com/watch?v=lrtEOdEkDgc


Открыть | Думок: 16

Настрій : роздратований, рішучий    

Залишаюся


ХБ все більше нагадує мені нашу знедолену неньку Україну.

Всі чи тікають звідси світ за очі (влаштовуючи при цьому показуху) чи систематично обливають ресурс брудом.

Я не робитиму ні того, ні іншого.

Це - усього лише мій маленький прихисток, де мені комфортно і затишно, де я можу виплеснути емоції і отримати безліч нових вражень і інформації. Це одне з небагатьох місць, де я просто можу бути собою.

Тож волію лишитися.


Открыть | Думок: 64

Настрій : задумливий    

Осіннє


Захворіла, і як завжди недоречно. Лікуюся, читаю, сумую, думаю.. одним словом - живу.

Осіння меланхолія тихесенько прокралася до мене і, мов руда кицька, затишно звернулася клубочком в мене на колінах і муркотить. А я їй все одно рада, бо зараз вона в миролюбивому настрої і її гострющі кігтики втягнуті в оксамитові подушечки лапок. І смуток мій світлий...

Щойно написала вірша. Він сам постукався в мої залиті дощем вікна.

***

Сумує природа за втраченим сонцем,

Ридає небо за моїм віконцем,

По шибці стікають хмаринок сльози,

Що страшно не хочуть щоб були морози.

Дерева без сонця жовтіють і скніють

В густому тумані, про весну мріють.

І листя їх жовте на вітрі тріпоче,

Неначе із жалем промовити хоче:

"Деревам ще рано листочки скидати,

Як будуть із вітром тоді розмовляти?"

І падає листя. Стихають дерев голоси.

Лиш краплі дощу заколисують рештки краси...


Открыть | Думок: 4

Настрій : умиротворений    

Життєдайне


Давно не писала. Нема часу, а може просто звичка зникла. Бо коли вже призвичаїшся до чогось, то воно непомітно для тебе саме якось робиться, а от я, на жаль, призвичаїлася до неписання і тепер важко починати.

Навчання забирає практично весь час, на додачу до нього - хор, тож відчуття такі, неначе вихідних у мене взагалі нема. Та це не так вже погано - нема часу нудьгувати і піддаватися депресії.

Я таки вирішила темою своєї бакалаврської взяти переклад поезії. Перший крок - зроблено, тож далі має бути не так страшно. Як я вже взялася за шось ризиковане - то вже доведу його до кінця. Перфекціонізм не дасть відступити, головне тільки не хвилюватися, бо мої нервові клітини вчинять самогубство, перш ніж дійсно станеться щось варте моїх переживань.

Взагалі останнім часом в мене багато майбутніх подій і планів, життя після літа раптом завирувало навколо мене.

Читала Лавкрафта. Шалено ним захопилася. Кльовий він!

Прочитала "Лангольєрів" Кінга в оригіналі - круууто! Потім обов'язково викладу цитати.

Осінь вже дає про себе знати і я їй дуже рада.

Мабуть, поки що - все.


Открыть

Настрій : замріяно-задумливий    

Вечірнє небо


До сказу красиве вечірнє небо,

А більше мені нічого не треба –

Лиш небо вечірнє, осіннє небо

І я вже щаслива з Тобою й без Тебе.

Щаслива до сказу, щаслива до болю

З Тобою щаслива, та все ж не з Тобою…



Открыть | Думок: 7

Поствідпочинкове


Давно вже я повернулася з моїх коханих Карпат, та поки що живу наче уві сні.

Завтра вже в інстик, потім на хор і почнеться-закрутиться-дзиґою-повсякденне-життя. А я цього наче не усвідомлюю, нікуди не поспішаю, спокійно і без суєти роблю якісь справи. Це так не схоже на мене! Мабуть предвічні Карпати вплинули на мене і я все ще підвладна їх духові.

Потрібен час, щоб прийти до тями. Чи не варто?

Викладу кілька фото

Читать дальше...


Открыть

Що може трапитись у темряві


Взагалі-то я не дуже боюся темряви, ні. Я б назвала це не страхом, а побоюванням. Людині властиво боятися речей, які вона не досконало знає, речей, що обмежують її.

От, наприклад, та ж таки темрява: чим вона лякає? Відповіді на це питання дуже різняться. Вони залежать від віку людини, її освіченості, фантазії. Хтось просто боїться самої темряви, коли вона огортає все навколо і ти наче розчиняєшся у ній. Це – страх повної темряви.

Я дійшла цікавого висновку згідно своїх власних спостережень: темряви більше бояться люди з розвиненою і живою уявою. Хоча, гадаю, це і так очевидно. Людина боїться не самої темряви, а того, що її власна уява змальовує під покровом ночі. Бо коли ти поринаєш у морок – то відчуваєш ізоляцію від інших, від зовнішнього світу. Наче потрапляєш у холодну пустку – безмежний порожній вакуум, певно, саме так виглядає те ніщо, що лежить за просторами Всесвіту. А оскільки людина все ж zoo politico, то це неабияк нас лякає.

Інші навпаки бояться не того, що вони загубилися одні у мороці, а того, що разом з ними там ще є дехто чи щось (це вже залежить від уяви) лячне. Одна справа, коли ти один, і зовсім інша, коли з тобою десь у нескінченному просторі темної кімнати сидить якесь кровожерливе «щось», що будь-якої хвилини може вчепитися тобі у горлянку і зжерти твій мозок. І це «щось» не обов’язково має бути справжнім чи вигаданим, воно може не мати ніякої форми, та все одно налякати до смерті.

Це все, звісно, дуже цікаво, але я все ж перейду до власної маячні і страхів. Нещодавно зі мною сталося щось дивне. Я, якщо чесно (наскільки можна бути чесною з собою) так і не зрозуміла до кінця чи це мені наснилося, чи сталося насправді. Зараз намагатимусь описати все у найменших деталях.

Сталося це вночі, о котрій точно не пам’ятаю, але точно вже за північ. Я збиралася іти спати. Перед сном я завжди іду до туалету, а потім вимикаю там світло і щодуху біжу у свою кімнату. Не знаю чому, але в ліжку завжди відчуваєш себе захищеним, бо це – лише твоя територія, де ти в безпеці.

Так от, щоб потрапити з ванної до моєї кімнати, треба спочатку відчинити двері у темний-темний (бо без вікон) передпокій, а потім пройти довгим коридором у самий кінець, де така затишна і бажана – моя кімната.

Я вийшла з туалету в передпокій. Двері, що вели в коридор було зачинено, та я вирішила, що спочатку вимкну світло, а вже потім тихенько прочиню двері і піду до себе. І я вимкнула світло. В такі моменти завжди чогось стає не по собі, от і мені в ту ж секунду раптом стало лячно. Я опинилась у повному мороці. Такому, знаєте, насиченому і густому, що, здається, в ньому навіть просуватися важко. І моє серце заледеніло в грудях. Чому – я ще не зрозуміла, але мені перехопило подих. Тисячі думок пронеслися у моєму, застиглому від страху, розумі. І всі вони, як на зло, були про одне – чого мені чекати від цієї страшної темної кімнати. Зараз, при денному світлі, мені вже самій не віриться, що я могла так злякатися, коли за стіною мирно і спокійно спали мої батьки.

Та речі вночі інакші, ніж удень. Вони стають таємничішими і наче оживають. Хоч ти і розумієш, що так не буває. Ти йдеш повз порцелянову статуетку і боковим зором наче помічаєш, що вона рухається, а коли повертаєш голову і дивишся на неї прямо – стоїть собі і стоїть, така ж непорушна як і вдень, от тільки вона дивиться на тебе якось по-іншому, стежить за тобою. Я – параноїчка. Чи просто божевільна, у будь-якому разі це набагато цікавіше ніж просто невротичка. І хто після цього звинуватить мене у песимізмі?

Я стояла посеред передпокою в повній темряві і боялася поворухнутись. Потім мене трошки попустило. Нарешті я зібралась з духом і зробила крок вперед, простягнувши руки, щоб намацати дверну ручку в коридор. Але мої простягнуті вперед пальці наштовхнулись лише на ніщо. Я трохи розгубилася, бо нікуди не рухалась, стояла на місці, коли вимикала світло, чому ж тоді двері в коридор так далеко? Зробила ще один крок уперед. Результат – той самий. Тут вже я почала хвилюватися. Тоді, міцно стиснувши зуби і підбадьорюючи себе, я пройшла вперед. Два кроки, потім ще два, потім три, і нарешті пробігла ще п’ять. Нічого. Таке відчуття, наче навколо взагалі немає нічого, навіть стін. Добре. Що хоч підлога нікуди не поділася, хоча стала нерівною і надто вже холодною.

Чорт забирай! Що ж це за фігня діється? На якусь мить я відчула себе героїнею похмурих фантазій Едгара По - така собі сучасна версія «Маятника і провалля». Але це зовсім не смішно!

Я вирішила у будь-якому разі дійти хоч кудись, бо вже не на жарт перелякалася, що потрапила в якийсь пустий неживий простір і блукаю в ньому, намагаючись знайти вихід, якого тут a priori  не існує.

Тож я простягла руки вперед і повільно, добре зважуючи кожен крок, пішла прямо. Я йшла і йшла, мені вже почало здаватись, що час зупинився, а я все йду та йду і цьому не буде кінця. Жахливо. Такого відчуття приреченості і безвиході я ніколи не відчувала. Нарешті я втомилась і сіла. Підлога була жорсткою і холодною, але ж я так стомилася… і прилягла відпочити, лише на хвильку, щоб перевести дух. І заснула.

Прокинулася я у своїй власній постелі, коли вже давно зійшло весіннє сонце. І ніколи б не ламала собі голову над питанням чи було це насправді, якби не одна річ – ціле пасмо мого волосся повністю посивіло…


Открыть | Думок: 12

***


Я закохалась платонічною любов’ю

В людину-диво, у людину мрій,

Ту, що в думках завжди зі мною,

Що розділяє шлях моїх надій.

Буває іноді мені здається,

Що ми знайомі тисячу років,

Таке близьке, таке знайоме серце…

І промінь щастя вмить замиготів

На темному обрії суму мого,

Впускаючи світло, надію, тепло.


Открыть | Думок: 9
Назад | Вперед



Мітки

Годинник

 


Поринути в незвичайне

КаленДАРь - праздник на каждый день  


Календарь
Июнь
ПнВтСрЧтПтСбВск
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы

Антиинтересы
байдужість, брехня, буркотливі бабки, вискочки, вульгарність, ґлянцеві журнали, зануди, зима, знущання з тварин, зрада, лицемірство, математика, мегаполіси, натовп, неграмотність, несправедливість, підбори, підлабузники, підлість, попса, розчарування, сага "сутінки", спека, стереотипи, хвороби, ябеди

Опрос

Чи хотіли б ви народитися і жити в іншій епосі?



Содержание страницы

ОБОЗ.ua